У 2019 році одразу три українські наукові журнали вийшли зі статтею кандидатки філософських наук Крижопільського педагогічного університету Анастасії Крутієнко про такий напрямок гуманітарної думки, як неепістемічна генеративна естетика.
“Когнітивний апарат класичних епістем нездатний адекватно відобразити естетичний досвід”, – ішлося в анотації.
Якщо ви зрозуміли, що хотів сказати автор, ось вам міцніший горішок.
Реклама:
“Належачи до царини досліджень, що виникли як ретроспективний аналіз класичного естетичного філософування шляхом відкидання когнітивно-епістемічної компоненти і генерування афективно-смислового дискурсивного простору, неепістемічна генеративна естетика посідає гідне місце в симулякрично-траверсійному осмисленні постконцептуальних аналогій”.
Якщо вам здається, що це маячня, то вам не здається. Неепістемічна генеративна естетика – це просто фантазія авторки. Крижопільського педуніверситету не існує в природі. Кандидатка наук Анастасія Крутієнко – вигадана постать. А весь текст – це містифікація, спроба перевірити, як редакції українських наукових видань відреагують на відверто абсурдний матеріал.
Авторкою цього експерименту стала науковиця Ярослава Кругляк, яка надихнулася відомою історією професора фізики Алана Сокала. В 1994 році той надіслав до журналу “Social Text” позбавлену будь-якого сенсу статтю, а після її публікації – виступив із викриттям. Цей випадок став класичним прикладом того, як академічне видання може надрукувати повну нісенітницю, якщо вона маскується під науковий стиль та не суперечить світоглядним установкам редакторів.
Кругляк не обмежилася одним українським журналом, розіславши свій матеріал одразу до 25 наукових видань. Окрім трьох, що його надрукували, ще два повернули рукопис на доопрацювання, а сім висловили зацікавленість, але не опублікували з різних причин.
Серед видань, що прийняли текст, були й “Філософські обрії” – спільний журнал Інституту філософії імені Сковороди і Полтавського національного педагогічного університету імені Короленка.
Тодішнє керівництво профільного факультету ПНПУ поширювало той випуск серед студентів. Коли правда про експеримент випливла назовні, інший викладач цього вишу Ігор Сердюк викупив екземпляр часопису в одного з них. “Це ж суперовий раритет. Це буде пам’ятник марнославству та імітації. Статтю, можливо, відкличуть, але паперовий тираж залишиться“, – пояснив він.
А через сім років Сердюк повторив експеримент з науковою маячнею, скориставшись вже новими технологіями. За допомогою штучного інтелекту він згенерував статтю про вигадану країну Муріноа та її боротьбу за незалежність і під псевдонімом Василь Сокаленко (натяк для посвячених на Алана Сокала) надіслав її до журналу “Національні інтереси України”.
На створення цього тексту він витратив зо пів години. Ще менше часу знадобилося, щоб його погодилося надрукувати видання, якому Міністерство освіти присвоїло категорію “Б” – а це означає, що публікації в ньому, зокрема, зараховуються для захисту дисертацій.
Ціна питання – 1200 гривень.
Цього року “Українська правда” писала про плагіат в українській науці, його поширеність і лояльність до академічної недоброчесності з боку наукової спільноти.
– Але ця імітація, псевдонаука, графоманство – це набагато більша проблема, ніж плагіат, – зауважує Сердюк. – Плагіат ми бачимо, можемо довести. А довести, що тут не наука, що тут рівень дитини, а людина за це отримує докторський статус – це набагато важче. І ця проблема унікальної маячні, псевдонауки з появою ChatGPT тільки помножиться.
У січні цього року Міністерство освіти і науки затвердило зміни до порядку формування Переліку наукових фахових видань України. Ці нововведення закликані суттєво вплинути на сферу так званих “хижацьких” журналів або “мурзілок”, як їх називають українські науковці.
Йдеться про видання, що мають усі необхідні формальні ознаки, але лише імітують фахові майданчики. Їх цікавить не якість рукопису, а те, чи вчасно автор сплатив внесок за його розміщення. Це не ноу-хау української наукової думки. Наприклад, під час свого експерименту Кругляк змогла розповісти про неепістемічну естетику і зі сторінок західного часопису – звісно, після відповідної оплати.
Оновлені правила МОН змінюють вимогу до наукових журналів та статей в них і концентрують увагу на контролі публікаційної етики та “хижацьких” практиках. Для цього створили Комісію з питань публікаційної етики, що контролюватиме їхню якість та академічну доброчесність.
1 червня припинив діяти попередній перелік наукових видань категорії “Б” (вимоги до категорії встановлені в цьому наказі). Станом на зараз Міністерство освіти первинно опрацювало заявки на додавання журналів до нового списку – їх надійшло 1394. Попередньо рекомендували до внесення – 974 видання. В МОН наголошують, що ці дані поки проміжні та можуть змінюватися після експертного оцінювання, розгляду пояснень і додаткової перевірки інформації.
“Особлива увага (комісії) – академічній доброчесності, якості редакційних процедур, прозорості політик журналів, коректності роботи з DOI (цифровим ідентифікатором об’єкта, який використовують для інтелектуальної власності – УП), повноті інформації про редакційні колегії, рецензування та відкритий доступ”, – зазначають у Міністерстві освіти.
А поки відомство формує остаточний перелік видань, “Українська правда” разом із доктором історичних наук, професором Київської школи економіки Ігорем Сердюком нагадує, яка ситуація із псевдонаукою існувала в українському академічному середовищі дотепер та чому вона потребує докорінних змін.
Ігор Сердюк
Фабрика статей
Захопливі сюжети рідко починаються з листа, знайденого в папці “Спам”. Але з Ігорем Сердюком сталося саме так. Одного дня він переглядав небажану пошту й замислився над тим, як багато йому надходить пропозицій, розрахованих на недобросовісних науковців. Стосувалося це не тільки розсилок, а й нав’язливої реклами в соцмережах та в інтернеті.
От, наприклад, оферта – придбати співавторство. Є назва статті – “Візуальна історія в цифрову епоху як новий формат репрезентації минулого”, назва видання, де вона вийде – “Вісник гуманітарних наук”, і два вакантні місця для співавторів. 3000 гривень – якщо ваше прізвище стоятиме першим, і 2900 – якщо другим. Це реальна пропозиція, що надійшла науковцю.
А вже за три місяці ця стаття під трохи видозміненою назвою й під авторством трьох кандидатів історичних наук з різних українських ЗВО з’явилася друком.
Сердюка зачіпало за живе, коли на продаж виставляли статті, пов’язані з національно-патріотичним вихованням, війною, російською агресією та героїзмом українців. Та найбільше його вразив цинізм іншого листа. Відправники пропонували можливість опублікувати свій матеріал у колективній монографії. І аргументували це не високими словами про “внесок у науку” чи “надання майданчика для ваших напрацювань”, а пояснювали практичну вигоду: це задля виконання вимог МОН, а публікація відкриє наступний перелік опцій.
– Мене ця відвертість вразила. Я зайшов подивитися: а хто такий борзий? І побачив, що це ціла екосистема з великою кількістю журналів, де серед організаторів експерти Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, заслужені юристи України, лауреати премій Верховної Ради… Плюс – люди в редколегіях цих журналів. Плюс – декларована співпраця з університетами та іншими установами. Я побачив величезного монстра, метастази якого виходять скрізь.
Це підштовхнуло Сердюка перевірити: чи справді все так погано, як здається на перший погляд. Він написав розділ для колективної монографії про неіснуючих чеських князів, які княжували у вигаданих чеських містах. Тоді ж народився Василь Сокаленко, для котрого Сердюк створив окремий e-mail.
Матеріал прийняли до друку.
Наступні два місяці Сердюк час від часу зазирав на пошту Сокаленка, очікуючи побачити там прокльони – хоча б від читачів, які натраплять на нісенітницю про неіснуючих князів. Натомість його зустрічали лише нові порції спаму. І одного разу науковця тригернула пропозиція публікуватися у журналі “Національні інтереси України”.
Нічого святого в людей немає, якщо вони імітують речі, пов’язані з національною безпекою, вирішив Сердюк, і від імені Сокаленка надіслав їм статтю про острівну Республіку Муріноа.
Вона вийшла в першому номері за 2026 рік.
Всього в тому випуску більш ніж півтори тисячі сторінок і 125 статей. Саме видання входить до видавничої групи “Наукові перспективи”, яка випускає десять журналів. Якщо за свій матеріал Сердюку довелося заплатити 1200 гривень, то не важко порахувати, про які заробітки видавця може йтися на місяць.
– І це тільки одна фабрика, що публікує понад десять тисяч статей на рік і обслуговує близько 20 тисяч авторів. Таких є мінімум кілька, плюс поодинокі журнали.
Що важливо – не все, що там опубліковано, є шлаком. У гуманітарних журналах я бачив цілком хороші, добротні тексти, які туди відправляли, мабуть, щоб швидко і без проблем опублікуватися, – підкреслює Сердюк.
Чи потраплять видання “Наукових перспектив” до нового переліку видань категорії “Б” – дізнаємося згодом. А тим часом Василь Сокаленко отримав від них черговий лист – можливість публікації у спецвипуску за попередніми правилами і з внесенням у старі реєстри. Пропозиція, що нагадує спробу заскочити в останній вагон потягу, діє до середини червня.
– Але треба підкреслити: якщо ми говоримо про псевдонауку, про океани сміттєвих публікацій, це абсолютно не перекреслює того, що в Україні є хороша наука і дуже достойні науковці, які з наявного ресурсу роблять неймовірні речі, – додає Ігор Сердюк.
Реклама:
Диванні конференції
Видавничий бізнес – лише один із сегментів індустрії, що паразитує на академічному середовищі. Інша його частина – міжнародні наукові конференції, за підсумками яких видають збірки матеріалів.
Учасник поважного наукового заходу зазвичай готує до нього тези чи статтю, проходить конкурентний відбір, враховує зауваження рецензентів і зрештою виступає з доповіддю, що може стати предметом фахової дискусії.
На псевдоконференціях, звісно, нічого подібного немає, вони – лише імітація наукового заходу, де головне в тому, що за невеликий внесок дають документ учасника. Ба більше, можна навіть не подавати тези, зареєструватися як вільний слухач і все одно отримати іменний сертифікат.
Кандидат наук Артем Артюхов у своїй статті для “Business ethics and leadership” називає такі псевдонаукові події “диванними конференціями” (“flying sofa conferences”). Вони відбуваються дистанційно, проводяться по всьому світу, не вимагають тез і доповідей, а участь у них може коштувати від п’яти до десяти євро.
Артюхов дослідив 701 захід, проведений 18 провайдерами “з українським слідом” у 2024 році, і проаналізував 46 тисяч поданих матеріалів. З’ясувалося, що 81,4% тез міжнародних конференцій, левова частина яких була “проведена” за кордоном, написані українською мовою.
Також він виявив випадок, коли один із провайдерів видав сертифікат про участь у конференції, яка мала тривати 18 годин. За підрахунками науковця, українці витратили на такі активності щонайменше 12,4 мільйона гривень.
“Поширення конференцій з ознаками хижацької поведінки не можна зрозуміти у відриві від структурного тиску, який створюють національні та інституційні системи оцінювання. Протягом останнього десятиліття політика у сфері вищої освіти та внутрішні нормативні акти українських університетів сформували середовище, у якому від науковців очікують постійної публікаційної активності відповідно до жорстких кількісних критеріїв“, – пише Артюхов.
На думку автора, бюрократичні стимули, закріплені наказами МОН, стандарти акредитації та локальні нормативні документи закладів освіти ненавмисно підштовхнули багатьох дослідників шукати найпростіші способи виконувати формальні вимоги.
У Міністерстві освіти відреагували на дослідження Артюхова. “Давно не можу знайти відповідь на питання, навіщо окремим співробітникам купувати сертифікати про “участь у “міжнародних” конференціях”? У метриках МОН, принаймні в науці, їх точно вже давно немає. В ліцумовах теж напряму цього немає“, – прокоментував заступник міністра освіти Денис Курбатов.
За його словами, МОН уже кілька років не вимагає подібної активності в нормативній базі, а тому цей попит, найімовірніше, стимулюють внутрішні рейтинги університетів.
Проте самі організатори “диванних конференцій” посилаються не на внутрішні правила вишів, а на постанову Кабміну про підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників. Вони наголошують: участь у семінарі, навіть у якості слухача, може бути зарахована як підвищення кваліфікації.
Реклама:
Вимоги до викладачів і власне его
У ліцензійних умовах провадження освітньої діяльності перелічені критерії до науковця чи педагога, за якими визначається його “відповідність освітньому компоненту”. Один з них – наявність щонайменше п’яти публікацій у фахових виданнях, що входять до офіційного переліку МОН.
Тобто теоретично фахівець повинен надати п’ять профільних публікацій за останні п’ять років для кожної дисципліни, яку він викладає. В деяких закладах освіти старанно стежать, щоб так і було. Але що робити, коли викладаєш не один предмет? Це неодмінно породжує спокусу швидко написати кілька текстів сумнівної цінності та розмістити їх будь-де за невеликі гроші.
Сердюк іноді викладав одночасно п’ять дисциплін. Невже йому доводилось готувати двадцять п’ять публікацій? Зовсім ні. Він займався наукою та періодично публікувався. При цьому викладав дисципліни, які стосувалися його наукових зацікавлень, тому одна й та ж публікація могла корелювати з різними навчальними курсами. У такому випадку 5–7 фахових статей за кілька років цілком достатньо, якщо ти готовий відстоювати свою позицію перед керівництвом чи акредитаційними комісіями.
Проте, зазначає Сердюк, частина його колег не наважується на подібне – і нерідко через страх, що це вилізе їм боком.
– Або ще момент. Я вважаю, що дуже багато шкоди для української науки зробила вимога, що аспіранти мають виходити на захист дисертації не пізніше, ніж за дев’ять місяців до кінця четвертого року навчання. Процедура захисту може стартувати тільки тоді, коли в тебе є необхідна кількість публікацій.
А що як стаття зависне на півтора року в журналі? І тоді сильний аспірант програє конкуренцію тим, хто на першому році роботи напише якісь три оглядові статті ні про що, закине їх в “мурзилку” і може не турбуватися – в нього все є для захисту, – каже Сердюк.
Втім, говорячи про практичний зиск від імітації наукової діяльності, не варто забувати і про менш очевидний мотив – марнославство.
У 90-х серед українських науковців вважалося престижним стати членом Нью-Йоркської академії наук. У Вікіпедії досі можна знайти список поважних діячів, що отримали цей статус. Проте захоплення згасло, коли все більше людей дізнавалися про те, що для вступу в це наукове товариство, назва якого звучить так голосно, достатньо лише витратитися на членський внесок.
– Або є, наприклад, такі прекрасні в своєму безумстві чемпіонати світу з науки в Дубаї, олімпійські ігри з науки в Римі, які організують наші українські ділки. Це такі дуже віртуальні речі, і вони грають на честолюбстві. Треба заплатити кількасот євро, й ти стаєш чемпіоном світу чи призером світу з науки, відправивши якийсь примітивний текстик українською мовою.
Потім університети це виставляють на своїх сторінках, вони цим пишаються. Хоча це не йде в ніякі рейтинги. Міністерство освіти в це не грається, цим не можна прозвітуватись, не можна поставити цей пункт у заявці на якийсь грант чи на якусь тему, – пояснює Сердюк.
Тож коли хтось купує собі чергову публікацію або відправляє до хижацького журналу згенерований ШІ текст, а список його робіт вже і без цього налічує сотні позицій – причина може бути доволі простою. В християнській традиції вона має назву – гординя.
***
Говорячи про те, як мало потрібно для публікації псевдонаукового тексту, непогано було б навести зворотний приклад – про те, скільки зусиль може забрати вихід справді вагомого дослідження в авторитетному виданні.
На початку повномасштабного вторгнення, працюючи з операторами дронів у мілітарно-освітній ініціативі, Ігор Сердюк звернув увагу на те, як “русский мир” проявляється в назвах російських підрозділів БпЛА.
Аналітична стаття на цю тему, яку він написав у співавторстві, пролежала в редакції одного закордонного журналу десть зо п’ять місяців. Спочатку Сердюк припустив, що затримка пов’язана з тим, в якому світлі там показані росіяни. Але виявилось, рукопис просто чекав на рецензентів.
– У статті ми пропонуємо: подивіться на ці назви. Це не війна Путіна. Вони (російські військові – УП) пишаються тим, що роблять. Подивіться на їхні гасла. Це не ті хлопці, яких забрали з ІТ-сектору, і вони, бідні, сидять-переживають. Ні, вони кайфують від цього, – розповідає Сердюк про статтю.
Згодом автори отримали три рецензії – дуже жорсткі, але фахові. Експерти високо оцінили задум і зібраний матеріал, проте підкреслили недоліки в теоретичних напрацюваннях.
Дослідники мали вибір: серйозно допрацювати рукопис і потенційно зайти на друге коло рецензування з віддаленою перспективою публікації або віддати його в український фаховий журнал, який поставиться до нього менш вимогливо. Вони обрали перший варіант. Українцям не треба додатково пояснювати мотиви російських військових, а так є шанс донести дещо важливе про російсько-українську війну до західної аудиторії.
Якщо все вдасться, Сердюк впевнений, це буде блискуча стаття. Можливо, найсильніша з тих, що він писав.
Рустем Халілов, УП