Польська політика пам’яті, яка в останнє десятиріччя послідовно мігрує зі взаємного “пробачаємо і просимо пробачення” до “українці, ви мало вибачаєтеся і взагалі, як ви смієте шанувати своїх національних героїв, не спитавши про них думки поляків”, звісно, викликала подив і роздратування.
Особливо, коли дійшло до прямого порушення Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Польща про охорону місць пам’яті та поховань жертв воєн і політичних репресій, укладеної ще в 1994 році — коли пошкоджені вандалами українські місця пам’яті тривалий час не відновлювалися польською стороною.
Однак у нас тривала війна, а внутрішні справи сусідів традиційно не надто хвилюють українців.
Реклама:
Використання “українського питання” як розмінної монети на останніх президентських виборах в Польщі, блокування кордону, висипання зерна на рейки вже викликали серйозну стурбованість.
Останній інфопривід — вимоги забрати орден Білого Орла у президента Зеленського через надання одному з підрозділів Сил спеціальних операцій ЗСУ найменування “імені Героїв УПА”, таки остаточно урвали терпець українській публіці.
І не лише тому, що цей орден якось не додумувалися забрати в Муссоліні і Шрьодера.
Віцепрем’єр-міністр Польщі, міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш написав лист до українського народу, де начебто виважено намагається нагадати, що “УПА може сприйматися частиною суспільства в Україні насамперед крізь призму боротьби з радянською окупацією.
Ми розуміємо, що народ, який сьогодні захищається від російського імперіалізму, шукає символів опору, мужності й незламності. Але для поляків УПА не є нейтральним символом боротьби за свободу. Для поляків вона передусім є символом злочинів, вчинених проти беззахисного цивільного населення”.
Нам також є що сказати.
І про польську політику пам’яті, і про їхні “символи боротьби за свободу”.
***
Десятки тисяч вбитих УПА цивільних поляків — це злочин і трагедія, незалежно від того, які там цифри — 40-60 тисяч за українськими оцінками, чи 100 тисяч за польськими.
І нам варто мати відвагу визнати це як злочин і нічим його не пояснювати, не применшувати, не відмазуватися і не намагатися самовиправдатися.
Причини завжди були у всіх до всього. Це не знімає відповідальності.
Це жахливо, мені дуже шкода що так сталося, і ми будемо про це пам’ятати, шанувати жертв і слідкувати, щоб це не повторилося.
Це єдина нормальна доросла дія. І ми почали її робити ще з часів Ющенка.
Але, також, на цьому вартує і ставити крапку і нагадувати полякам, що наша спільна політика пам’яті це “Пробачаємо і просимо пробачення”.
А не “Просимо пробачення і посипаємо голову попелом, поки ви робите вигляд, що самі злочинів проти українців не робили”.
Поляки кажуть, що їх дуже ображає симетризм (нагадування, що поляки українців також переслідували).
20 тисяч українців, вбитих Армією Крайовою — це для них лише відповідь і самозахист, бо ж біла і пухнаста жертва може бути тільки одна. Вбивства українців, які відбувалися до Волинської трагедії, узагалі не беруться до уваги.
Тому нас, логічно, ображає, що вони вважають, що проблеми в стосунках між поляками і українцями почалися щойно в 1940-х, і почали їх начебто і виключно українці.
Якщо нагадати про пацифікацію Галичини, то “це не порівняти з етнічними чистками”. Ну так, не вбивали (ну лише 20 людей, “не те що ви”), лише били, грабували, гвалтували, саджали в тюрму, переслідували українських діячів і діячок, забороняли громадські організації і освіту.
Про трагедію Іванни Блажкевич, галицької громадської діячки, чиїх двох маленьких донечок отруїли, якраз коли вона балотувалася до Сейму, поляки не розкажуть.
Сторінки з Щоденного календаря, присвяченого історії українського жіночого руху, від експертного ресурсу “Гендер в деталях”
А якщо таки наполягати і показувати факти, то швидко доходить до “ну не просто так ту пацифікацію робили”.
Ну звісно, що не просто так. Це ж 1930-ті, розквіт інтегрального націоналізму і у нас, і у вас, а живемо ми на одній території, за яку от щойно воювали і програли, і тепер українці — дискримінована етнічна меншина в міжвоєнній Польщі, яка проводить агресивну політику полонізації.
Зараз поміркованіші польські ліберали попереджають — ви не ввійдете в ЄС зі своїм націоналістом Бандерою. Тоді, що ви там робите з своїм націоналістом Романом Дмовським, вашим “батьком нації”, етнічним шовіністом, антисемітом і симпатиком фашизму? Вам норм з пам’ятниками йому, вулицями, школами, і навіть вокзалом?
Якщо УПА лише злочинці, і нам треба познімати їм пам’ятники і ніколи про них не згадувати інакше, як в контексті каяття, то чи не хочуть наші софістиковані сусіди почати з себе і познімати пам’ятники Армії Крайовій, Дмовському і Пілсудському?
Вони, до речі, не в війні на виживання зараз, мають побільше ресурсу на критичну переоцінку власної історії.
Натомість наші сусіди почали глорифікувати Проклятих солдатів, своїх партизанів після 1945-го, відомих злочинами проти білорусів, українців, євреїв та литовців, як борців за незалежність Польщі (див. пафосний пост Навроцького). Проти чого тривалий час був суспільний консенсус навіть в самій Польщі.
Скріншот з інстаграм Президента Польщі Кароля Навроцького, 2026 рік
Якщо враховувати, що значна частина Żołnierze Wyklęci походила з Армії Крайової, то і розрізнення між ними таке собі.
Але я щось не пригадую, щоб наші урядовці писали відкриті листи до польського народу з цього приводу. А могли б прямо зацитувати міністра оборони Польщі:
“Прокляті солдати можуть сприйматися частиною суспільства в Польщі насамперед крізь призму боротьби з радянською окупацією. Ми розуміємо, що польський народ шукає символів опору, мужності й незламності. Але для українців, білорусів, євреїв і литовців Прокляті солдати не є нейтральним символом боротьби за свободу. Для українців вони передусім є символом злочинів, вчинених проти беззахисного цивільного населення”.
Дзеркало нашим сусідам не дуже подобається. Бо коли поляки глорифікують своїх етнічних шовіністів і катів сусідів, то “ето другоє”.
***
Чого не розуміють поляки з розігруванням антиукраїнської карти в політиці, яке перейшло всі межі розумного, це те, що вони вмикають історичну пам’ять нам.
Те, що десятиріччями було лише на сторінках підручника історії, повертається в сьогоденний емоційний досвід, як свідчить вже майже тижнева дискусія в наших фейсбуках.
Я знаю польську мову, жила в Польщі півроку. Після початку повномасштабки, коли їхала через Польщу в Україну, раділа, бо це вже сусіди, це вже майже вдома.
Загалом, Польща викликала в мене дружні почуття. На зверхність, яка інколи проривалася, я не зважала – всюди є дурні люди.
І навіть випадок з польським нациком, який мені в електричці навалював що України не існує і ми бидло, а пів вагону це чуло і ніхто не зупинив, — навіть цей епізод на моє ставлення до Польщі не повпливав.
Після перемоги Навроцького і всієї їхньої передвиборчої кампанії, де політики змагалися не у візіях майбутнього Польщі, а у претензіях до українців, моє емоційне ставлення змінилося настільки, що коли чую польську мову, реакція як на російську. Неприязнь і хочеться відійти подалі.
А перспектива їхати через Польщу в Україну викликала сліпу паніку настільки сильну, що пішла питати в мами, чому мій прадід переїхав в 1939 році з під Перемишля на Рівенщину. В нього ж була дружина полячка, моя прабаба Оля. Так я дізналася, що їх переслідували за змішаний шлюб.
Я усвідомлюю, що це трохи надмірна реакція, і сподіваюсь колись буду знову посміхатися, коли чутиму польську мову, але зараз вже як є.
***
Чому б обом народам не визнати реальність чесно?
Вона ж проста — століттями були ворогами-союзниками, як і всі в Європі з часів Середньовіччя. На початку ХХ століття воювали за Галичину. Українці програли, і підпали під жорстку дискримінаційну політику міжвоєнної Польщі. Під час Другої світової воювали знову. З жахливими “перекосами”.
Зрештою, Польща програла ці території, але не нам, а Радянському Союзу. І якби совіти не відселили поляків з Галичини трохи в Польщу, а трохи в Сибір, то цілком можливо, що в 90-х ми воювали б знову.
Я думаю у нас немає ресентименту до поляків (а у них до нас є), і політика “Пробачаємо і просимо пробачення” нас влаштовує (а їх ні) не через різницю у кількості вбитих цивільних. А саме тому, що спірні території зрештою лишилися за нами, а поляками як кріпаками ми ніколи не володіли. У нас “кресів сходніх” і “хлопського бидла” в суспільному підсвідомому немає.
Вирізали один одного навзаєм з часів Хмельницького, бо були ворогами. Вступали в союзи, коли було вигідно. Зраджували, коли було вигідно. Етнічні чистки погано, дискримінація погано, але цілком можна засуджувати цю частину діяльності АК щодо українців і УПА щодо поляків, але визнавати їх внесок в розбудову незалежних держав.
Попри Сагринь, мені пам’ятник АК навпроти польського парламенту не муляє, попри зраду Петлюри – Пілсудський блискучий політик, і попри шовінізм – Дмовський типовий інтегральний націоналіст часів становлення національних держав на початку ХХ століття. І навіть Прокляті солдати з розпущеної в 1945 році АК кидалися вже на тих, до кого могли дотягнутися, з відчаю і безвиході.
Ми не можемо змінити минуле і обставини, в яких жили і діяли наші національні герої. Якщо підійти з сучасною лінійкою, то в жодній країні в національному пантеоні нікого не лишиться. Навіть художників, філософів і письменників, бо і ті зазвичай сексисти.
То ж “побратими дорогі, сусіди поляки, наші дружні почуття із самого серця”, як співали Брати Гадюкіни. Може трохи прагматики?
Що вам краще на “кресах всходніх”, Україна з пам’ятниками УПА і нульовими претензіями до вас в сучасності, чи росія, яка вбила вашого президента і половину політичної еліти оце нещодавно?
Нагадую, ніяких “кресів заходніх” немає ані в нашій історичній пам’яті, ані в сучасній політиці.
Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук, керівниця експертного ресурсу “Гендер в деталях”
Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції “Економічної правди” та “Української правди” може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.